Відьми живуть не тільки в Конотопі
Минає 180 років, як «Конотопська відьма» вийшла у світ
Хто був винен у тому, що у Конотопі довго не було дощу? Звичайно, відьми!
В інших містах і селах вони також, на переконання людей, спричиняли посуху. Тому не дивно, що сотенний писар Прокіп Пістряк підбурює місцевого сотника Микиту Забрьоху покарати відьом.
Жителі міста зібралися біля ставка щоб з’ясувати, хто із жінок – відьма. Перевіряли випробуваним методом: якщо жінка, яку кинули у воду, потоне, то вона не відьма, а якщо випливе – то відьма. Багато жінок не вміли плавати і їх не врятували.
Лише Явдоха Зубиха впевнено трималася на воді, бо була відьмою. Коли чоловіки кинулися її бити, то вона наслала на них мару, тому чоловіки замість відьми били колоду. Особливі здібності відьма Явдоха Зубиха виявила у справах кохання. Вона зробила так, що сотник одружується із найстрашнішою в селі дівкою Солохою.
Про ці події розповідає повість Григорія Квітки-Основ’яненка “Конотопська відьма”.
Вона була написана у 1833 р., а опублікована у другій книзі «Малоросійських оповідань» письменника у 1837 р. Хоча цю повість називають сатирично-фантастичною, вона є цілком реалістичною в тому розумінні, що відьми насправді жили у свідомості народу, були частиною його духовного повсякденного життя.
У Конотопі досі зберігають пам’ять про героїв повісті Г.Квітки-Основ’яненка. У міському краєзнавчому музеї імені О.М.Лазаревського є зала «Конотопська відьма в образах», де розгорнута експозиція за відомою повістю. Тут можна побачити цікаві експонати: жорна, якими випробовували жінок на чистоту помислів, «літальний механізм», на якому літали Явдоха з Микитою Забрьохою.
Звичайно, пошуки і покарання відьом в інших містах і селах мали певні особливості, свій сценарій. Віра в існування відьом була настільки сильною, що часом селяни зверталися до судів зі скаргами на них.
Наприклад, у Старобільському повіті Харківської губернії у 1864 р. (тобто через багато років після виходу у світ повісті «Конотопська відьма») селянин звернувся у волосне правління зі скаргою на сусідку–відьму, яка, на його переконання, зіпсувала йому корову.
Однак для доведення її вини бракувало доказів.
Тому вирішили звернутися до селянина-знахаря, який повинен був знайти відьму. Для цього зібрали всіх селян. Знахар вказав у натовпі саме на ту жінку, яку селянин підозрював у псуванні його корови. При цьому знахар підтвердив, що ця селянка – відьма.
Всі селяни повірили у це. Натовп оточив «відьму» колом. Селяни почали бити нещасну жінку.
Оскільки серед селян існувала легенда, що справжня відьма повинна мати хвіст, то натовп насильно оглянув її, щоб переконатися, чи є у неї ця відьомська ознака(Киевская старина. – 1883. – Т.VІІ. – С.382).
Часом несприятливі погодні умови також пов’язували з діями чаклунів.
Наприклад, на півдні України часто траплялися посухи. Тому селяни с.Пересадівки Херсонської губернії навіть в кінці ХІХ століття відсутність дощу пов’язували з діями бабів–чаклунок.
Трьох таких «чаклунок» селяни викликали до сільського правління і зажадали, щоб до 17 червня був дощ.
Для більшого стимулу викупали їх у річці. Нарешті настало 17 червня, однак дощу не було. Сільський староста суворо запитав «чаклунок», чому дощ не пішов у визначений день. «Чаклунки» не розгубилися і відповіли, що коли з ними будуть так чинити, то дощу не буде взагалі. Тоді все село із сльозами кинулося вмовляти жінок–«чаклунок», щоб вони відпустили дощ на волю. Відповідь «чаклунок» теж була досить впевненою: не можемо допомогти, бо ми вже продали дощ на гору Афон. Тоді натовп примусив жінок вказати місце, де схована сила їхнього чаклунства (Сумцов. Культурные переживания // Киевская старина. – 1889. – Т.ХХІV. – С.82).
Народне уявлення про відьом на Поділлі описав письменник Анатолій Свидницький, який творив у 60-х рр. ХІХ століття.
Він виділив два види відьом: родимі і вчені.
Родима відьма має хвіст, який видно тільки тоді, коли вона плаває у воді. Анатолій Свидницький розповів: «Як посуха, то громада вже й гуде на відьом, що дощ запродали, і нишком змовляться та й коли-небудь у велике свято, як все село в церкві, переступлять дорогу, щоб ніхто не втік, і ловлять, про кого недобра чутка ходить, та і топлять.
Так візьмуть навпоперек, наче поясом, і пускають на воду з кручі де, чи з містка, чи з греблі – яка де вода і звідки зручніше мочати. Тут і виявиться, що в кому кипить – інше і само признається.
Як родиме, то пускають, а як вчене, то б’ють – само признається.
На другий, на третій день і піллє дощ, як з луба; так було і цього року. Літ з десять абощо назад в однім селі на Поділлі одну бабу і втопили, не хотячи, на Богу, як відьом купали. Кажуть, чиста душа була, бо як спускали на воду, вона і не плюснулась, і не потопала – пішла, як сокира, на дно. «Чиста! Чиста!» – загула громада і зараз же таки витягли, а вона й нежива»( Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: «Наукова думка», 1985. – С.414-415).
Знавці української міфології здійснили детальну класифікацію відьом.
Серед них виділяються молоді відьми, схильні до любовних забав.
Така відьма, заварюючи чарівне зілля, замовляє: «Терлич, терлич! Мого милого поклич!». Відьми — красуні особливо гарними стають опівночі.
Численні легенти розповідають про польоти відьом на шабаші аж на Лису гору біля Києва.
Найчастіше транспортними засобами слугують кочерга та мітла.
Особливо активними відьми стають у січні. Так, 18 січня вони зовсім гублять розум від надмірного бенкету(Войтович В.М. Українська міфологія. – Вид. 3-тє. –К.: Либідь, 2012. – С.70-72).
Відьма не єдина у загадковому царстві духів. У давні часи на людей наводили жах упирі (вампіри) – злі духи, які по ночах виходять з могил і п’ють у сплячих кров. Видатний український етнограф Х.Вовк писав про упирів, що ще недавно в Україні вони являли собою одне з найтемніших вірувань, що вийшло з оповідань про вампірів – тварин з породи кажанів, що живуть у тропічних країнах та ссуть кров інших тварин, а іноді й людей.
«…Ці вірування, – писав Х.Вовк, – перетворивши вампірів у мерців, які встають з могил ссати кров у живих людей, поширились по цілій Європі, а особливо, як кажуть, в Греції, Хорватії, Моравії, Угорщині та Польщі, звідки вони перейшли на Україну, спричинивши велику кількість судових процесів та безліч легенд»(Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – С.179).
Про те, якими уявляли упирів на Поділлі, розповів вже згаданий письменник А.Свидницький, який називає їх «опирями». За подільською версією опирі мають певну схожість з відьмами, бо там, де вони є, дощ не може йти – і їх купають, щоб дощ пішов.
«Опирі, – підкреслив А.Свидницький, – тільки по смерті шкідливі – страшні, а за жаття, як і всі люди – нікому нічого не винен. По смерті опир ходить попід вікна і лоскоче в носі, де світло горить в хаті дуже допізна. Як хто сидить сам у хаті, то затикає вікна, щоб вогню на двір не видно було, бо упиря привабить. Як залоскоче в носі, закрутить, то чоловік і чхне. Як нікому сказать «здоров», або хоч є кому да не скаже, то сам собі скаже; бо як ні, то піллється кров з носа і вмреш».
У Києві письменник почув від «бургарів» легенду про їхнього вампіра (лепіра), який у них ще за життя капостить: «Кажуть вони, що тіло лежить, де ліг спати, а душа шатає попід хати.
Отож і розказують, що жінка якась мала чоловіка упиря і не знала, що він опир. Але як вночі колись, хотячи чи не хотячи, доторкнулась до нього, а він лежить, як дуб, і холодний зовсім; а передоднем і потеплів і ожив. Стала вона примічати та й зауважила, що він таки частенько вночі зовсім неживий і тільки передоднем ожива. От і питає в сусіди, щоб то воно таки значилося? А ті кажуть, що він лепір і що у них різні дива витворяються. Злякалась вона, небога, і поради попросила, а ті й прираїли: як ляже спати, кажуть, а ти примічай й оберни його на полу головою в ноги, а ногами в голови; то душа, як вернеться додому і захоче ввійти в тіло, то не знайде рота і так зостанеться».
«В старовину бувало в нас, як дознається громада, що вже опир ходить по селі, зараз і йдуть до попа та до церкви, забирають корогви і так з процесією йдуть на цвинтар; відкопують його. А він і лежить ниці. Тоді обернуть його горіниці, і піп щось править. Як відправа відійде, тоді заб’ють упиреві в груди осиковий кіл і так землею привернуть. Кажуть, було кров різана тече з тіла, як кіл забивати. Коли це не поможе, то ізнов бувало відкопують, відрізують голову і кладуть її в ногах в домовині, щоб не достав руками навлежачки, а як достане, то таки буде ходити і ту голову свою носити, – як в руках і кидає нею в людей, кого на вулиці здибле. Тоді вже треба до баби вдаватись, – як баба не поможе, то нічого не поможе… Як трапиться, що опир кого підотне, то той уже буде йому замість коня – опир їздить ним попід вікна…»(Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985.–С.415-417).
(Повну версію читайте у журналі «Історичний калейдоскоп»)
Переглянути зміст журналу «Історичний калейдоскоп»