Трагічна доля «Остарбайтерів»
…Цивільні примусові робітники Райху дуже болісно переносили свою вимушену відірваність від батьківської землі, близьких та рідних. Проте, не зважаючи на трагізм становища, усім серцем любили рідну Україну й далеко від рідної домівки.
Так, Ганна Коцюруба із с. Росоша Липовецького району в листі з Німеччини писала: «Може ви мене і забули, бо як не є, а вже 9 місяців, як я з дому. О, боже, як же хочеться побачитися з вами усіма, дорогенькі мої. Мамусю, мені ніколи удома не снилося, щоб я так довго не бачилася з вами, не чула слова рідної мами, татка, бабуні та сестричок своїх… Я як сяду за верстатом, то цілий день думки мої про вас… Мамусю рідненькі, ви мені цієї ночі так гарно приснилися. Давали мені їсти… Яка у вас погода, бо у нас весна, всі дерева розвиваються, травичка зеленіє. О, боже, щоб це у себе, на своїй любій Україні, у своєму селі!…» [3].
«В Німеччині мені дуже не вистачало України. Сумувала за нею, моїми рідними, що залишились там… Було дуже гірко на душі, що мою Україну, мою Батьківщину, терзає ворог, що я тут, далеко від неї, що безсила чимось допомогти» [4]. (Зі спогадів Олени Небелюк, с. Теофіловка Бершадського району).
Та чи не найбільше у пам’яті кожного невільника закарбувався довгожданий день визволення…
(Повну версію читайте у журналі «Історичний калейдоскоп»)
Переглянути зміст журналу «Історичний калейдоскоп»